Морозівка на Малинщині знаходиться на межі Житомирської й Київської областей, і коли почалося повномасштабне вторгнення росії, це село одне з перших зазнало на собі всі жахіття цієї війни. На початку березня його обстріляли спочатку з «градів», а за кілька днів бомбардували з повітря. З більш як ста жителів Морозівки після цього виїхали з села. Лишилося тільки десять — в основному самотніх літніх людей, яким нікуди було втікати. Лишилася разом з ними і завідуюча фельдшерським пунктом с. Морозівки Валентина Івасюк.
— А як я могла покинути односельців, яким будь-якої миті могла знадобитись моя допомога? — зі сльозами на очах згадує Валентина ті дні.
— Не страшно було лишатися? — задаємо питання. — Адже ворог, знаємо, був зовсім поряд з селом, і звірства, які він чинив, на ту пору вже були відомі. Та й постійні обстріли…
— Ще й як страшно, — не приховує своїх почуттів жінка. — Перший жах ми відчули в ніч з 5-го на 6 березня, коли Морозівку обстріляли з «градів». На щастя, ніхто з людей тоді не постраждав — врятували підвали, погреби, в яких ми ховалися. А потім, 11 березня, був справжній жах, коли нас бомбили з неба. Одна з бомб влучила прямо у центр села, зруйнувавши клуб, школу, сільську раду, людські оселі, які були поряд… Розбомбили і наш фельдшерський пункт…
Уже від односельців знаємо, що поки інші збирали свої пожитки й рятували свої життя, евакуйовуючись у більш безпечні місця, Валентина Василівна кинулася першим ділом рятувати вцілілі в зруйнованому медпункті медикаменти, перев’язочні матеріали…
— Не всі ж виїжджали одразу, — згадує жінка. — І ми не знали одразу, чи є зв’язок з райцентром, чи зможе, в разі потреби, до нас доїхати «швидка». А допомога медична односельцям могла знадобитися будь-якої миті, тож розраховувати мали тільки на себе…
І допомога сільського медика таки знадобилася. В той же день, після бомбардування, як з’ясувалося згодом, касетними бомбами. Осколки від неї влучили в автомобіль, який їхав, аби вивезти з сусіднього села самотню жінку. Хвилею вибуху водія викинуло з машини, й три осколки прошили його. Жінку-пасажира врятувала собака, яку вона тримала на руках.
— Якби не чотирилапий друг, — згадує зі сльозами на очах сільська медичка, — смерть від осколків не оминула б його господарку. Але дивитись на те було без болю в серці було неможливо…
Чоловікові ж знадобилася невідкладна допомога. Першу, до приїзду «швидкої», надала Валентина Івасюк, сільський фельдшер — дала знеболювальне, перев’язала…
— Мати справу з такими ранами, — зізнається медик, — досі не доводилося, тому на якусь мить навіть розгубилася. Але розуміла — гаяти не можна ні хвилини, людина може померти і від втрати крові, і від больового шоку. Та й не відомо на ту мить було, чи доїде до нас «швидка» і наскільки швидко…
«Швидка» доїхала за 45 хвилин. До того часу сільський медик стабілізувала стан пораненого.
І до сьогодні медичка віддаленого села не полишає своїх односельців, поспішаючи до них на допомогу і вдень, і вночі, адже ворожі ракети продовжують літати над нами…
